Леся Українка: десять найсильніших років українського модернізму

Леся Українка. Листи: 1903-1913 / упорядкування, примітки В. Прокіп (Савчук), науковий редактор Лариса Мірошніченко. - К.: Комора, 2018. - 736 с.

Третій і завершальний том повного видання епістолярію Лесі Українки охоплює останні десять років життя письменниці - найбільш зрілий та плідний творчий період в житті письменниці. І, що цікаво, найбільш підданий радянській цензурі: якщо в романі «1984» Джорджа Орвелла з фотографій щезали обличчя недогідних режимові, то з листування Лесі Українки зникали цілі сторінки роздумів про хворобу, природу творчості та роль жінки в сучасному суспільстві.

У Франца Кафки є оповідання «У виправній колонії». Як на мене, це найкраща в історії літератури розлога метафора літературної творчості. Оповідач приїжджає на острів, частину великої безіменної імперії, де жорстокість і консерватизм поєднуються із найновішими технічними розробками. Там герой стає свідком вигадливої страти засудженого: того прив'язують до величезної машини тортур, яка тонкими голками вишкрябує на спині нещасного вирок. Літери вкривають спину чоловіка вигадливим візерункам, засуджений втрачає все більше крові. І однієї фатальної миті, усвідомивши, що ж написано на його спині, помирає.

1913 рік, селище Сурамі у Грузії, неподалік від джерела Боржомі. Хвору на останню стадію туберкульозу Лесю Українку перевезли трохи далі від спекотного запилюженого Кутаїсі - в грузинські гори. Лікування в Єгипті, попри сподівання, не допомогло, письменниця ледве ходить, а їсти може тільки морозиво з ожини. Сестра Ольга, за професією лікарка, краще за інших розуміє, що трагічний фінал вже близько. Однак молодша сестричка Ізидора, яку Леся зворушливо іменує «Дроздиком», та мати Олена Пчілка відчайдушно вірять у диво.

Бо ж Лесі лише 42, свіже гірське повітря, неймовірні краєвиди й можливість творити мають допомогти хворій. Попри постійний біль, поетка надиктовує матері конспект своєї нової драми «На передмісті Александрії...», який обіцяла альманаху «Арґо». Згодом сестра Ольга зазначить, що невдовзі перед смертю Леся змінила останні слова твору: замість прокляття, вирішила закінчити молитвою до бога сонця Геліоса: «Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх». Останні слова, створені Лесею, - немов видряпаний на спині заповіт: він же її і доб'є.

1903 рік. До фатального липневого дня ще десять років. Леся Українка пише ніжні листи сестрі Ользі, яку називає «Ліль», товаришу й колезі Михайлу Кривинюку, постійному співрозмовнику Михайлові Павлику, матері й, звісно, Ользі Кобилянській, «хтосічці». Поміж запитань про здоров'я, родину, сімейні непорозуміння і побутові справи письменниця викладає свої погляди на літературу та есеїстику: обурюється через недбале ставлення окремих «професорів» та «тонких політиків» до спадку Михайла Драгоманова, втім, відмовляється присвятити своє життя впорядкуванню дядькового архіву, сперечається з Єфремовим про нову естетику, просить Грушевського виправити одруки в «Кассандрі», шукає закордонні видання для того, щоб донести політичну позицію українців та окремі переклади модерністських текстів до широкого загалу.

І повсякчас повертається до теми грошей: на літературні гонорари прожити годі, часописи постійно замовляють статті, а потім їх же не друкують, коли надішлеш вірші одному укладачу поетичної збірки, обов'язково треба надіслати й іншим, бо інакше - страшенно образяться і «побачать в тім «тенденцію», якої хтось не має». «На гонорари критика сто років тому було не прожити», - подумає читач. Ну, а сучасний критик просто подумки потисне Лесину руку.

Листи цього періоду стилістично дуже розмаїті: від ніжних трепетних послань Кобилянській до гострих обвинувачень, кинутих художнику Івану Трушу, авторові відомого Лесиного портрета. З останнім письменниця спочатку приятелювала, а згодом розірвала всі стосунки й навіть припинила листування. Все впевненішими стають листи до матері: якщо раніше Леся ховала власні літературні погляди та вподобання ніби «між рядків», за лавиною побутових подробиць, то тепер викладає все «начисто», ще й просить занести статті то в одну, то в другу редакцію.

Епістолярій Лесі не лише оголює особисті переживання письменниці, а й оприявнює цікавий бік українського літературного процесу: творчі конфлікти поєднуються з інтригами та кумівством, видання потайки та відверто воюють між собою, а діаспора свариться з «місцевими». Початок ХХ століття - час конфлікту двох літературних поколінь не лише в Україні, а й у світі, що Леся помічає завдяки тому, що вільно читає шістьма іноземними мовами (французькою, німецькою, італійською, польською, російською та англійською). Однак в Україні творче протистояння накладається ще й на мовний конфлікт (російські видання не готові вкладатися в українські переклади) та ідеологічну дискусію.

Старші митці мають значно більше майданчиків для висловлення та донесення своєї позиції: і «Киевская старина», і «Мир Божий» охочіше друкують тексти досвідченіших та консервативніших авторів, на чому тридцятип'ятилітня Леся Українка повсякчас наголошує.

Не цураються полемічні суперники Лесі й не надто чесних прийомів у цьому протистоянні: в кількох листах Українка обурюється, що «Киевская старина» навмисне не друкує її статтю-відповідь на текст Єфремова «В пошуках нової краси», де публіцист засуджує символізм і декадентство у творчості молодих авторів. У той же час зухвальство Єфремова вражає: нападаючи на Лесю в статтях і всіляко применшуючи її літературні заслуги, він просить надіслати свіжих віршів у свій новий проект - збірник на пам'ять Котляревського, аргументуючи це словами «сподіваюсь, що не відмовите, бо се ж не моя особиста справа, а загально-українська».

Леся в боргу також не лишається, зазнаючи у листах до матері, що прибічники Єфремова без «антиобщественных» обійтися не можуть через брак власного таланту: «Не дав Біг свині ріг! Так і нашим «Катонам  та Ціцеронам» Біг не дав такого «пустяка», як літературна здатність».

Читаючи Лесині листи, повні гострих випадів і докорів проти Єфремова, Миколи Ганкевича з його статтею «Політика і етика» і навіть окремих текстів Гната Хоткевича, починаєш усвідомлювати, що сварки фейсбучного типу існували задовго до самого Facebook.

Ножиці цензури - ще одна тема, яку годі оминути в аналізі листів Лесі Українки. Навряд чи щось може більше сказати про ідеологію епохи, ніж тексти, які ця епоха знищує. У новому, не цензурованому виданні нам пощастило буквально побачити, як цілі сторінки постають із попелу. В третьому томі листів, як і в попередніх, уривки, вилучені раніше цензурою, виділено курсивом, тож читач може легко простежити «відсутність присутності» окремих думок.

Вилучили цензори, наприклад, опис Лесею нового російського крейсера «Баян», який росіяни встигли страшенно занехаяти, ще й розвісити на канатах власні штани, тому, як зізнається письменниця, «Трошки нам було сором перед тим італьянчиком за своїх concittadini (таки nе compatrioti, бо українців я щось там не бачила)...». Тобто за «співгромадян», але не «співвітчизників». Здавалося б, побутовий епізод, однак в ньому одразу проведено чітку лінію: concittadini, однак не compatrioti, з однієї країни, та не зі спільною батьківщиною.

Крім розмаїтих і несхвальних відозв про росіян, думок про те, що Леся радо перейшла б в австрійське громадянство, цензурі піддано й численні подробиці хвороби поетки.

«Істеричні симптоми», «моральна втома», «нервовість» і навіть «довгі періоди безсоння» - все це перетворювали в очах радянських функціонерів «співчиню народних мас» і «захисницю робочого класу» на «поетку декадансу». В системі, де поезія має виконувати насамперед покладену на неї ідеологічну роль, «справжній митець» не має права хворіти, зазнавати невдач, помилятися і навіть сумніватися у власних вчинках.

Він весь - горіння та революційний запал, а не довгі тягучі зізнання про те, що його всю ніч нудило жовчю. Тож коли Лесини роздуми про націонал-соціалізм, зі зрозумілих причин, в радянських виданнях наведено у повному обсязі, то всі «зайві» подробиці хвороби нещадно нищилися як такі, що вступають в конфлікт з витвореним образом.

Листи Лесі Українки - чудова можливість простежити, як формувались думки й естетичні принципи письменниці. Так в дописах до матері вона наводить свої розмірковування про символізм та декадентство, що згодом стане основою статті, спрямованої проти закидів Єфремова, в листах до Кобилянської дискутує про сюжет та поетику драми, а з Кримським обговорює ранньохристиянські течії.

Вражає неймовірна Лесина ерудованість: в безінтернетні часи вона оперує десятками імен та текстів, причому не лише відомими, на кшталт Метерлінка, Бодлера, Верлена, д'Аннунціо і Рембо, а й менш «попсовими»: від Лорана Тальяда і П'єра Луїса до Жозефа Пеладана і Роні.

В цьому, можливо, й полягає основна відмінність між новим і попереднім поколіннями: нове, до якого Леся Українка, безумовно, зараховує і себе, відкрите до світу і чужої творчості та блискуче орієнтується у сучасному європейському літературному процесі. Тоді як попередня генерація (не за віком, а за естетикою) й далі плаче «над маленькими черевичками» коханої, як Гнат Хоткевич в оповіданні «Люблю жінку».

Листи й численні фотографії Лесі Українки та її рідних останнього десятиліття все ж лишають гіркий післясмак: це історія помирання блискучої авторки та хорошої людини. Гортаючи 1913 рік, повсякчас боїшся, що наступний лист виявиться останнім, а далі буде лише довгий іменний покажчик та світлини автографів. Напевне, зі схожим замиранням серця стежили за Лесиним здоров'ям її рідні та друзі, яким вона відверто повідомляла в листах: важу 49, 48, 47 кілограмів. Коли знаєш фінал, складно не пропускати тексти крізь призму людської смертності. Втім, мало кому вдавалося написати стільки безумовно якісних творів за такий короткий проміжок часу. Так, це історія згасання, однак водночас і входження в безсмертя: крізь біль, невіру, безгрошів'я та буремний початок ХХ століття.  

https://www.chytomo.com/lesia-ukrainka-desiat-najsylnishykh-rokiv-ukrainskoho-modernizmu/